Людину вигнали з раю. Вона розклала вогнище, вигадала колесо і полетіла у космос. Заодно засмітила усю планету, створила смертоносну зброю і виморила мільярди собі подібних. А тим часом у глибинах океану плавала істота, хоч і не така дійова, проте набагато щасливіша...
Справді: китів із їхнього раю не вигонили. Проте останніми віками людське пекло все частіше перетинається із китовим едемом. То хто ж вони, найбільші ссавці світу, -- експонати природничих музеїв, постачальники лою, м'яса та китового вуса чи знаряддя в руці Божій, як у вікопомному випадку із біблійним пророком Іоною?
Певна річ, без особистого знайомства про таке не дізнатися.
Мобільні та дикі
На побачення із китами я прилетіла до Нової Англії.
Цей регіон на північному сході США включає в себе усього шість штатів, проте цілком справедливо вважається центром старосвітської Америки. Саме тут висадилися перші поселенці-пуритани, і саме тут місцеві купчики "заварили чай" в холодних водах Атлантики, а разом із ним і визвольну війну американського народу. Саме звідси марк-твенівський Янкі відбув у минуле для технічного переоснащення двору короля Артура, і саме тут донині процвітає Гарвард -- цитадель найкращої у світі освіти.
І ось поблизу тутешніх берегів щороку з травня по вересень збираються кити. На жаль, усього трьох видів (при загальній кількості 19). Південні кити знаходяться на межі вимирання, тому спостерігати їх в природних умовах мають можливість здебільшого науковці. Для широкої ж публіки численні туристичні компанії пропонують екскурсії до «місць тимчасового проживання» (своєрідних океанічних курортів) фінвалів та горбанів.
Нехитрою послугою хитрих американських операторів вирішила скористатися і я. Хитрість полягає утому, що кити перебувають на повному самоутриманні. Америка – країна капіталістична, відтак соціальне забезпечення тут мають лише платники податків. Єдине, що гарантує підводній національній меншині американський уряд, – захист від китобоїв та викидів нафти в океан. Все решта – їхня особиста справа, і настирливі туристи в тому числі. А тому китам нічого не залишається, окрім як терпіти майже цілодобове дирчання двигунів, галас захоплених дітлахів та клацання фотоапаратів, тобто повну відсутність приватного життя. І при всьому цьому їх навіть не підгодовують, як лебедів, чи, скажімо, мавпочок в зоопарку. Однак нехай вже вибачають, – планктон та дрібнесеньку рибку, улюблені китові страви, в супермаркетах не продають.
Подумати тільки: якихось сто п'ятдесять років тому кити вважалися страшними морськими духами, ба навіть втіленням диявола. Їх боялися, на самі їхні імена були накладені табу, а згадати про них вголос під час плавання було страшним гріхом, за який моряка могли залишити без їжі на кілька днів. Шведський натураліст XVI ст. Конрад Герсер розповідав про китів, котрі ковтали не те що Іону, -- цілі кораблі. Його співвітчизник, священик і картограф Олаус Магнус так описував цих страховиськ: «Деякі з них покриті волоссям і мають величину в чотири акри; в інших очі такі великі, що в кожній очниці можуть вільно поміститися людей п’ятнадцять, а то і двадцять і навіть більше». В одній італійській казці дівчинка потрапляє у китове черево, де знаходить прекрасний палац і купу людей. Та що там: у єршовському "Горбоконику" кит може проковтнути цілий флот, а на спині у нього росте цілий ліс! Після цього містичний Мобі Дік Мелвіла виглядає не таким вже й диким.
Як прикро, що сучасне людство геть спаскудило таємничий образ левіафана…
За туманом нічого не видно
Літо-2009 в Бостоні видалося напрочуд холодним. Як правило, протягом трьох "теплих" місяців мешканці цього гарного міста потерпають від смертельної спеки і надмірної вологості. Цього ж року бостонці та всі, хто вирішили до них приєднатися, могли насолодитися кліматом не Нової, а старої (доброї?) Англії. Псували настрій і туман, котрий накривав світ від неба і до третіх поверхів, і температура не вища за 16 градусів (слава Богу, хоч не за Фаренгейтом), і надокучлива мжичка.
Саме тому вибрати дату екскурсії виявилося непросто. Та нарешті, запевнившися за допомогою інтернету у ясному дні, я купила квиток і лягла спати із дитячою вірою у те, що наранок у вікні засиніють небеса. Яким же було розчарування, коли натомість у віконну шпарину зухвало заповз той самий ватяний туман…
Проте на моєму кораблі вже було повно громадян і громадянок, які відчайдушно штовхалися, займали зручні місця і мазалися кремом від сонця (?!). Чи не приховують від мене якусь страшну таємницю про грядущий катаклізм? Та переймалася я недовго -- із корми відкрилася чарівна панорама Бостона -- рядочок симпатичних хмарочосів, "фешемебельних" готелів та темно-червоних будиночків колоніальних часів.
Як тільки наша посудина вийшла у відкрите море, а бостонське узбережжя перетворилося на тоненьку сіру смужку, повіяло холодом, палубу накрило вже не ватяним, а пронизливо-крижаним туманом, і всі морські вовки, що так старанно розстеляли на палубі свої пледи, заховалися у салоні. Натомість юнги, які пливли океаном уперше (як от я), залишилися просто неба, про що не пошкодували. Адже для того, щоб заплисти за обрій, нам знадобилося проминути зелені бостонські острови із романтичним ново-англіканським маяком, привітати безліч куртуазних яхт та катерів місцевих мільйонерів та познайомитися із птахами-буревісниками, які, на щастя, провіщали не революцію, а скору зустріч із ціллю нашої тригодинної подорожі…
Чудо? Юдо? Риба? -- Кит!
Корабель загальмував і перед нами з'явилися… ні, не кити, а неймовірні зграї крикливих мартинів, котрі сновигали у суцільно-броунівському русі. Я не одразу второпала, що ці птахи роблять так далеко від берега. Аж поки з-під води не виринула темно-синя, майже чорна, спина горбатого кита.
Звідки така нешаноблива назва -- збагнути не важко. Невеличкий спинний плавець і справді здорово нагадує горб. Щоправда, під водою ці кити навпаки -- не горбляться, а прогинають спину, чого не робить жоден із їхніх родичів. Якісь вони безхребетні… Очевидно, через свій конформізм і підпускають так близько великі кораблі…
Нам розповіли, що в цьому куточку Атлантики протягом літа пускають фонтани приблизно 70 особин. Для горбанів це дуже незвично, оскільки вони, як правило, живуть невеликими родинами по 15 китів. Щоправда, за моїми спостереженнями, бостонська "шведська сім'я" не виглядає надто дружною. Цим горбані нагадуть людей, особливо якщо врахувати, що серед них, на відміну від інших китоподібних, дуже багато матерів-одиначок.
Та повернімося до мартинів. Кити -- тварини вельми безкорисливі. Бо "годують" не лише туроператорів, а й численне птаство, котре харчується на їхніх спинах. Справа в тому, що через свою повільність підводні велети поступово перетворюються на густонаселене місто із високим ВВП: на їхній шкірі мешкають та плодяться і всілякі рачки, і молюски, і водорості… Таки мав рацію цей горбоконистий Єршов!
В літературі можна прочитати, що горбаті кити досить грайливі. Це правда. Виринання з води, хлюпання хвостами і зрідка навіть просто таки дельфінячі стрибки викликають справжній захват! Складалося враження, що їм просто хочеться покрасуватися перед публікою. Кілька китів навіть утворили невеличку групу і кружляли ніби по арені цирку, виставляючи напоказ свої мокрі лискучі боки і плавці.
Та все хороше рано чи пізно скінчається. Один по одному зникли у безодні океану наморені левіафани, десь поділися веселі мартини, повернули додому кораблі із збудженими туристами… Аж раптом цілком несподівано з-за хмар вигулькнуло небесне світило. На тлі його диска здіймалися і опускалися чиїсь довгі крила… Та годі було роздивитися, кому вони належали -- буревіснику, орлану чи іншому пернатому створінню.
А може, то був вогненний херувим, котрий за Божим велінням донині охороняє рай? Принаймні, китовий рай…
До речі,
Кити -- мешканці всесвіту. Жодні кордони не спиняють їхнього вільного руху. Тому дістатися до них в принципі можливо у будь-якій точці світового океану. Перепоною може стати тільки кошторис, оскільки до українського Чорного моря кити однозначно не запливають.
Отже, рахуйте самі: переліт до за маршрутом Київ -- Бостон -- Київ -- $1000 плюс мінус $100, проїзд у метро від аеропорту до порту і назад -- $4, екскурсія у відкрите море -- $40. Дорогувато? Так. Але кити того варті.
